На початку серпня 2023 року частина команди працівників ГО «Перекладачі Біблії України»: Сергій Березовський, Іван Слободян та Володимир Шурару здійснили робочу поїздку до Одеси, під час якої їм допомагав місцевий пастор Максим Джума. Її головною метою було дослідження мовної та демографічної ситуації серед ромів цього регіону. Оскільки основним завданням цієї організації є переклад Слова Божого на мови народів України та світу, то наша мета полягала в тому щоб зрозуміти, де і які роми живуть в Україні, скільки їх і якими діалектами вони розмовляють. Ця інформація була необхідна для того, щоб розуміти свою цільову аудиторію, розуміти для якої категорії ромів необхідно перекладати Святе Письмо і яка кількість друкованої літератури потрібна.
Під час триденної поїздки південними краями ми змогли виділити деякі особливості цього регіону. Якщо узяти в цілому, то на території Одещини живуть кілька ромських груп: кишеневці, котляри, кримські цигани та українські цигани.

Про перших варто сказати трохи докладніше. Хто такі кишеневці? Це молдовські роми. Самі себе вони називають лаєши. Мова кишеневців, що живуть у Молдові, практично не відрізняється від кишеневців України. Велика їх кількість живе безпосередньо у Одесі, а також багато у західних регіонах області: Болграді, Ізмаїлі, Білгород-Дністровському. Ця територія є частиною регіону Бессарабія і до початку Другої світової війни входила до складу Румунії. Історично так склалося, що ці землі завжди були багатонаціональними і різнобарвними. Століття та навіть тисячоліття тому тут жили кіммерійці, скіфи, греки, сармати, готи, гуни, татари, ногайці, козаки, вірмени, євреї, молдавани, румуни, ну і звісно, роми. Адже ці землі, які називали «диким полем», були шляхом народів зі сходу на захід, були місцем, куди йшли люди у пошуках землі, у пошуках заробітку, кращої долі та місця, щоб оселитися.
До кінця XVIII століття, до того, як ці землі були завойовані Російською імперією, на цій території було дуже багато тюркських та козацьких поселень. На місці Одеси тоді знаходилось портове місто Хаджибей. Через Хаджибей, а пізніше через Одесу відбувалась відправка українського зерна у Європу, з початку 1800 до 1835 років місто мало статус «porto franco» – «вільний порт», тобто це була зона безмитної торгівлі, тому з усього світу сюди прагнули приїхати люди, щоб збагатитися.
З кінця ХІХ до початку ХХ століть в степах Одещини часу жили німецькі колоністи, більшість яких була віруючими, цих людей називали штундами. Саме тут зародився український рух, що згодом поширився на усю територію Російської імперії та за її межі.
Строкатість місцевого населення та певний дух свободи породив колоритний та неповторний одеський говір та ментальність. Чи вплинуло на ментальність ромів, на їх побут, мову чи звичаї проживання в Одесі та області? Як це не дивно, але не дуже. Роми, де б вони не жили, завжди залишаються самі собою. Тому молдавський ром, приїхавши до Одеси, не побачить великої різниці між собою та ромом Одещини, власне, як і український серв десь із Полтавщини не побачить різниці з сервами півдня. Варто також врахувати, що роми мають багато родичів по усій Україні та за її межами. Крім того, через постійні міграції цигани не завжди встигають асимілюватися та набути якихось регіональних рис місця, де вони живуть. Роми, що мешкають в Одесі та області, живуть здебільшого компактно в окремих районах або селищах. Так, наприклад, дуже багато ромів-котляр живе у районі, який називають Палермо. Кажуть, що у радянські часи та на початку 90-х в цьому районі жили виключно цигани та баптисти. Можливо тому, що і та, і інша категорія населення у ті часи вважалась маргінальною, тому їм дозволяли селитися у найбідніших та найвіддаленіших районах міста або ж селища. Наразі ситуація у цих районах дещо змінилася, в кінці 90-х на початку 2000-х років велика частина баптистів емігрувала до США, з початком повномасштабної війни виїхала велика частина ромів, тому багато будівель стоять порожніми.

Є на околицях Одеси і інші райони такі як Усатове, частин яких немає навіть на картах, тобто є вулиці без назв, будинки без номерів, ну відповідно і без документів. Там серед хащів з очерету та бур’янів стоять хижі із ракушняку, в яких живуть ромські сім’ї. Заселятися тут вони почали десь з 40-х років минулого століття після закінчення Другої світової війни. Історія деяких з них виглядає інколи неймовірно. Наприклад, є там кілька ромських родин, які називають себе шанхайцями. Вони кажуть, що їхні діди жили у Шанхаї, а потім, коли у Китаї прийшли до влади комуністи їх виселили у Середню Азію, а звідти вони переїхали у Одесу. При розмові з ними виявилось, що це звичайні молдавські цигани, які напевно приїхали десь із Далекого Сходу. Можливо, вони кочували там або були евакуйовані у воєнні роки, а потім повернулися до Одеси. Можливо, вони бачили там людей азійської зовнішності і тому вирішили, що то китайці. Але вони зберігають за собою назву шанхайці і вельми цим пишаються.
Є на Одещині ще один цікаве містечко, яке називається Беризовка. Назва цього міста походить не від слово “береза” а від вислову “бери, зови”. Тут у царські часи була велика біржа праці, куди приходили наймати людей на роботу, тому від того, що людей брали і звали на роботу, місце отримало вельми специфічну назву. В цьому містечку, свого часу жило багато євреїв і багато ромів. До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну тут жило більша ста ромських сімей, але на сьогоднішній момент більша частина з них виїхала.
Якщо в цілому розглянути ситуацію із ромами на Одещині, то переважаюча частина ромів є кишенівцями і котлярами. Більша частина з них проживають в Одесі та південно-західних регіонах області: Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Болград, Рені. Якщо взяти північно-східні регіони, ближчі до Вінницької та Миколаївської областей, то там переважать влахи, багато з яких називають себе сервами. Власне це дуже розповсюджена ситуація, коли роми, що говорять волоським діалектом називають себе сервами.
Наразі немає офіційних даних стосовно кількості ромів, що проживають на Одещині. Згідно з даними ромських організацій до початку повномасштабного вторгнення тут проживало близько 20 тисяч циган. Але на думку служителів, що несуть служіння серед них, ця цифра завищена і реальна кількість ромів складала десь в межах 14-ти тисяч. Зараз їх залишилось близько 8-ми тисяч.
Говорячи про соціальний та економічний статус одеських циган, варто сказати, що існує досить великий контраст між ними, тобто є дуже багаті роми і є дуже бідні. В одному й тому ж районі можуть стояти бідні халупи, а на сусідній вулиці височіти гарні та вишукані маєтки з триметровими парканами та сигналізацією. І там, і там живуть цигани, але одним пощастило більше, іншим менше. Хоча це типова ситуація для усієї України, подібну картину можна побачити і в Закарпатті, і на Харківщині. Більша частина жителів трущоб – котляри. Вони є найбіднішою і найпроблемнішою категорією населення. Окрім загальноприйнятих проблем: безробіття, бідності та відсутності освіти, вони ще мають проблему з відсутністю документів. Тобто, ані паспортів, ані свідоцтв про народження, ані будь-яких інших паперів. Тому цей тягар довелось узяти на себе місцевому пастору Максиму Джуму, який вже майже 25 років несе служіння серед одеських циган. Завдяки його праці та служінню, тисячі ромів отримали документи, зареєстрували шлюб, змогли легалізувати своє житло.
Початок повномасштабної війни прискорив цей процес. Більше того, він спонукав багатьох ромів узаконити свої стосунки з дружиною та усиновити власних дітей. Звісно, це було зроблено для того, щоб мати можливість виїхати за кордон. Та все ж таки вони наважились зробити те, чого не могли зробити роками.
Ситуація, в якій знаходяться більшість одеських котляр вимагає певного осмислення та аналізу: чому ця суб-етнічна група  найбільш бідною та вразливою групою серед ромів Одещини? Причини подібної ситуації не зовсім зрозумілі, тут можна зробити кілька різних припущень і можливо деякі з них мають історичне походження.
Котляри, це румунські цигани, які там відомі під назвою “калдераш”. Інколи їх ще називали “лудильники”, тобто ті, хто займався ремонтом мідних казанів або ж котлів, власне від цього походить назва “котляри”. Як відомо, південно-західна частина Одещини, яка є частиною регіону під назвою Бессарабія, колись належала до Румунії, тому велика частина румунських ромів опинилась тут. Можливо, зміна економічних та соціальних умов у ті часи відкинула цих людей на маргінес суспільства, хоча, можливо, і за часів румунського правління вони там знаходились. У цілому, процент ромського населення в Румунії досить високий, наразі там проживає 1,9 млн. циган, що складає 10% відсотків усього населення цієї країни. До середини дев’ятнадцятого століття велика частина циган, що проживала там була кріпаками і не могла змінити свого становища. Після відміни кріпосного права велика частина з них не змогла реалізувати себе в нових умовах через відсутність землі та певних громадянських прав. В ХІХ столітті був масовий потік мігрантів та заробітчан на південь України, де була велика кількість німецьких поселень. Там безземельні селяни наймались на роботу до заможніх німців. Крім того, всіх приваблювала Одеса, яка у другій половині була третім за розміром містом Російської імперії після Москви та Петербургу.
Можливо румунські котляри з тих же причин прямували в ці землі, щоб хоч якось там себе реалізувати. Тому імовірно теперішній економічний та соціальний стан котляр є наслідком неможливості реалізувати той промисел, яким вони займались протягом багатьох років, а також неможливість адекватної інтеграції у радянські часи після Другої світової війни, а також у роки розпаду Союзу та років незалежності України. В цілому, ситуація, в якій опинились одеські котляри, багато в чому схожа з тією, в якій знаходились роми Закарпаття. Ми неодноразово говорили про українських ромів: сервів та волохів. Вони як відомо довгий час жили серед українців і займали певну нішу в житті селян та козаків. Радикальні зміни в їх життя внесла індрустріалізація, яка витіснила традиційні ромські промисли, а також політика радянської влади щодо ромів, яка змусила їх змінити традиційний спосіб життя та займатися речами, які були не притаманні їх звичному побуту.
В усі найскладніші часи історії роми знаходили способи, щоб вижити в тих умовах, в яких вони опинилися. Зараз вони займаються тим же. В умовах війни, економічної кризи та неможливості прогодувати свою родину вони знаходять способи, щоб врятувати свої сім’ї та знайти засоби для існування. Наразі таким засобом став виїзд за кордон в якості біженців. Ми не знаємо, як довго вони зможуть користуватися цією можливістю, адже країни, які приймають біженців вимагають від них активної інтеграції в тамтешнє суспільство, тобто вони мають вчити мову тих країн, а їх діти мають відвідувати школу. Чи зможуть вони пройти цей іспит, чи зможуть почати робити те, чого ніколи не робили, живучи в Україні? Думаю, час покаже.

Але вважаю, що цілком ймовірно частина з тих, що виїхала, повернеться до рідних домівок. Якими будуть вони та яким буде їх життя після повернення ми не знаємо, можливо, все повернеться на свої звичні кола, а можливо, й ні. Можливо, життя за кордоном змусить, хоча б деяких переосмислити свій нинішній побут, ставлення до реальності та примусить їх до якихось змін. Можливо, вони переглянуть своє ставлення до освіти і зрозуміють її необхідність. Можливо, життя на комфортному Заході спонукає їх змінити свій побут та покращити санітарні й житлові умови своїх будинків. Можливо, вони знайдуть більш ефективні способи заробітку або отримають навички професій, які дадуть їм змогу знайти роботу. Як відомо, роми до цих часів досить упереджено ставилися до найманої праці, але події останніх років змушують багатьох з них змінити своє ставлення до цього.
Повертаючись до розповіді про Одесу та її область варто сказати кілька слів про ромське служіння та стан ромських християнських громад.  На Одещині наразі існує кілька ромських церков, але вони переживають кілька спільних проблем: масовий виїзд людей за кордон та катастрофічну нестачу служителів. Зараз люди дуже відкриті для Божого слова та Євангелія, але наразі там дуже великий дефіцит проповідників та благовісників. Особливо у великій ціні служителі-роми, адже цигани прагнуть почути слово, в першу чергу від своїх, від тих хто є близьким для них по крові. Наявність спільних знайомих та родичів відкриває рому-благовіснику двері до будь-якої ромської оселі та робить їх серця відкритими для прийняття Божої істини. Тому в перспективі сподіваємося на те, що в найближчі роки виросте молоде покоління циган-служителів, які активно будуть служити своїм братам-циганам та збудовуватимуть нові церкви та виховають нове покоління християн. Ромський народ – це ті жнива, що вже достигли і Господар жнив прагне відправити туди своїх женців.
Автор: Сергій Березовський